Отличная работа!!! Автор молодец, огромное Вам спасибо! Буду к Вам обращаться снова и снова!!! ВСЕМ РЕКОМЕНДУЮ!!!!!!!!
Информация о работе
Подробнее о работе
Найманці на службі у Візантійській імперії ХІІ-ХVст.
- 102 страниц
- 2015 год
- 378 просмотров
- 0 покупок
Гарантия сервиса Автор24
Уникальность не ниже 50%
Фрагменты работ
Актуальність теми. Створення постійних армій традиційно асоціюється з добою раннього модерного часу. Водночас використання найманих дружин було одним зі звичних способів ведення війни, зокрема замирення внутрішніх конфліктів у країнах середньовічної Європи. Впродовж Х–ХV ст. іноземці-найманці відомі майже в усіх країнах.
У Візантії після четвертого Хрестового походу 1204 р. настав період занепаду традиційної системи військового комплектування. Більшість кращих підрозділів були знищені в битвах, та сама участь спіткала усю східну частину провінційних військ. Бажання відвоювати у латинян Константинополь та зростаюча загроза територіальної експансії, що виходила від Сербії, Болгарії і турків, втягнули ромеїв в нескінченну низку кампаній, які потребували значної кількості професійних вояків. Процес комплектування цих нових частин вивчено недостатньо. Через кращий стан джерельної бази головна увага фахівців звернена на давніші періоди. Значно менше уваги приділено питанням розвитку військової справи періодів Нікейської імперії і палеологівської Візантії, в тому числі використання найманців як основної сили тогочасної імперської армії.
Об’єктом дослідження в дипломній роботі стала військова організація Візантії та сфери застосування її армії та флоту в бойових діях на різних фронтах. Предметом виступає специфіка військової організації найманого війська і військової справи, способи формування і забезпечення візантійської армії, а також сфери застосування найманців у збройних силах Візантії палеогівського періоду.
Мета роботи – простежити еволюцію ролі та значення найманих контингентів в армійській системі Візантійської імперії XIII–XV ст.
Завдання:
• проаналізувати стан Візантійської армії у палеогівський період, визначити потребу імперії в використанні чужоземних загонів;
• встановити роль найманців у військових конфліктах Візантії на суші і на морі в XIII–XV ст.
Хронологічно робота охоплює період від Четвертого хрестового походу 1204 р. до падіння Константинополя 1453 р.
Військова організація Візантії пізнього періоду стала предметом вивчення лише останнім часом. За два десятиліття з'явилася серія робіт, що стосуються організації, принципів формування та ролі окремих частин армії у Нікейський та палеологівський час. Однак слід зауважити, що за поодинокими винятками, вчені обмежилися простою вказівкою про наявність в армії проніарів, найманців , але питання структури організації, виявлення місця і функції окремих частин армії, принципів формування командного складу так і не отримали належної уваги. Необхідно підкреслити, що з низки питань про структуру збройних сил в науковій літературі закріпився ряд загальноприйнятих концепцій. Зокрема, передбачається, що традиційно командування всіма сухопутними силами було покладено на великого доместика. У великого доместика був заступник протостратор. Сухопутні війська, підпорядковані великому доместику і протостратору, поділялися на тягми і включала в себе як регулярне військо, так і найманий контингент під командуванням великого коноставла та імперську гвардію, куди входили військові формування – різні один від одного як за способами організації та комплектування, так і за поставленими перед ними завданнями. Найбільш відомими серед них вважалися «три царських загони» – регулярні кавалерійські тагме. Організаційна структура цих з’єднань почала складатися вже з пізньої античності і спочатку вони були не бойовими підрозділами, а парадним ескортом. Схол становили внутрішню охорону Великого палацу на чолі з доместиком схолу; зовнішню охорону – тагме Вігл на чолі з великим друнгарія Вігл; тагме особистої охорони імператора представляла етерія на чолі з
В роботі досліджено стан візантійської армії ,а також роль найманців у армії палеологівського періоду.
Захист відбувся 17.06.2015 у ЛНУ ім.І.Франка отримана оцінка 5.
Джерельною база. Для написання дослідження використано наративні та актові матеріали. Опис перших років правління Михайла Палеолога, аж до завоювання Константинополя в 1261 р., найповніше представлено у творі логофета Георгія Акрополіта (імовірні роки життя 1217–1282) . З огляду на високі посади, які займав автор, його інформація цілком заслуговує на довіру. Глибина знань візантійського хроніста обумовлена не тільки власними спостереженнями та свідченнями очевидців тих чи інших подій, але і вільним доступом до державних документів.
В реконструкції подій військової історії велике значення має історичний твір Георгія Пахімера (1242-1310) . Ще в молодості він став священиком, за час служби обіймав посаду протекдіка, вже в зрілому віці отримав титул дікеофілакса. Георгій Пахімер в силу своїх обов'язків мав можливість спілкуватися не тільки з патріархами і вищими посадовими особами держави, але і з членами імператорської сім'ї. У своїй «Історії» він вороже ставився до католицького Заходу. Разом з тим, об'єднуючи античну літературну традицію зі світоглядом та ерудицією візантійського богослова, Пахімер створив одну з найбільших праць, що будь-коли виходила з-під пера ромейського інтелектуала. Найбільший інтерес викликають повідомлення про хід військових дій, опис кампаній і стратегічних заходів. Евристичний потенціал твору збільшує практично повсюдне дотримання хронології .
Наведена характеристика цілком прийнятна і до твору іншого візантійського хроніста – Никифора Григори (1290-1360). Не досягнувши і тридцяти років, він опинився в центрі інтелектуального та релігійного життя столиці, увійшовши в коло наближених людей імператора Андроніка II Палеолога. Він виступав в якості впливового радника, посла, вчителя, ритора. Перші X книг своєї «Римської історії» написав в 1354 р. Для Григори характерний яскравий, емоційний стиль викладу матеріалу. Водночас, інформація, надана істориком, важлива, насамперед, додатковими автентичними відомостями, які не зустрічаються в інших творах епохи.
Велику увагу викликають використані нами твори Феодора Скутаріотата Іоанна Кантакузіна – історичні хроніки, присвячені історії від створення Світу до 1261р. Окрім зазначених візантійських наративних джерел, використано окремі повідомлення т. зв. «малих хронік» .
Для висвітлення історії найманців в імперській армії важливі західноєвропейські «Морейська хроніка» та «Хроніка» Рамона Мунтанера. Перша з них була створена в 1304–1314 рр. у межах Французького королівства. «Хроніка» Мунтанера – найбільш репрезентативне джерело до вивчення т. зв. Каталонської кампанії у візантійському війську. Бажання анонімного автора звеличити героїчні подвиги каталонців, однак, вплинути на оцінку хроністом описуваних подій. Арабський світ, з яким межувала Візантійська імперія, по-своєму реагував на військові кампанії останньої . У численних творах мусульманських авторів видно, що християни часто винаймали магометан для війни – конфесійні особливості у час, коли василевси потребували підтримки, відходили на другий план.
Проблеми найманців у роменській армії XIII–XV ст. висвітлені в науковій літературі. Одне з кращих досліджень епохи панування династії Палеологів належить К.Чепману, який ще в 1926 р. присвятив засновнику династії Михайлу окрему монографію . У статті Н. Ікономідіса продемонстровано кризові явища військової організації Візантії пізнього періоду – автор дійшов висновку, що саме економічна криза була підставою зміни військової організації – переорієнтації на найману армію. Істотний внесок до висвітлення проблем розвитку пізньовізантійського флоту здійснив Е. Арвейлер . У 80-90-х рр. XX ст. побачила світ серія статей відомого американського візантиніста М.Бартусіса , в яких історик торкнувся низки питань формування та діяльності інститутів візантійської військової організації.
Одне з перших спеціальних досліджень військової організації Візантії XIII–XIV ст. вийшло з під пера болгарського вченого П. Мутафчієва . Деякі концептуальні положення історика отримали визнання у світовій історичній науці. Наприклад, що територіальні втрати Візантії були зумовлені деградацією армії, обумовленою економічною кризою, що вразила імперію. Серед радянських візантиністів варто виокремити В.А.Сметаніна, котрий у своїх роботах також на перший план висуває економічні причини перетворення роменської армії . Одне з найновіших досліджень історії військової справи палеологівської Візантії належить російському візантиністу В.А.Золотовському .
Форма заказа новой работы
Не подошла эта работа?
Закажи новую работу, сделанную по твоим требованиям
